У інститути переливання крові приходить багато дружин-шин і чоловіків. Вони хочуть віддати свою кров потребують переливання крові. Це донори.
Донором може стати кожна здорова людина. Але старі не підходять. Особи молодше вісімнадцяти-двадцяти років теж: у них повільно відновлюється віддана кров.
Наші донори - полум'яні патріоти Батьківщини, що присвятили себе суспільного служіння благородній ідеї порятунку хворих.
Диспетчер одного заводу Круши якийсь дав свою кров більше ста раз- медична сестра Нізяєва - більше дев'яноста разів.
І такі донори зовсім не рідкість серед радянських людей.
В капіталістичних країнах також є донори. Але там люди стають донорами з нужди, майже завжди виключно заради грошей. Там донорство знаходиться в руках підприємливих ділків, що торгують людською кров'ю.
Донорство в Сполучених Штатах Америки, та й у будь капіталістичній країні, - це експлуатація будинків, найчастіше безробітних або полубезработних. Державі до них немає ніякого діла.
У нашій же країні донори оточені великою увагою. Радянська держава проявляє невтомну турботу про їхнє здоров'я, матеріально-побутових умовах.
«Максимум користі хворому і ніякої шкоди донору!» Це гасло неухильно проводиться в життя працівниками радянської охорони здоров'я.
Донорство у нас почесно. Нагородження значком «Почесний донор» вказує на визнання в Радянській державі великих громадських заслуг за тими, хто віддає хворим свою кров.
У 1919 році у всьому СРСР був один донор. Той, до якого звернувся доктор Шамов для свого першого переливання.
Тепер їх десятки тисяч. Це ціла армія дружби і обов'язку. Вони віддають цілющу цілющу тканину, свою кров, для порятунку хворих.